Чорноморські протоки як геополітичний вузол : трансформація статусу

Abstract

The article uses the neorealist perspective to establish that Turkey in the second half of the 20th and early 21st centuries was a rational agent seeking to use control over the Black Sea Straits to increase its own benefits, primarily to gain and consolidate its status as a regional leader. It is found that after the end of World War II, geopolitical competition for dominance over the Straits intensified. The USSR sought to increase its influence by establishing a condominium with Turkey over the Straits. This would have provided the Soviet fleet with access to the Mediterranean and allowed it to block the passage for warships of unfriendly states. However, the consolidated opposition of key international actors during the Great Debate of 1946 and Turkey’s integration into NATO in 1952 helped stabilize the situation. At the same time, in exceptional circumstances, the Turkish administration demonstrated a willingness to compromise with the USSR in order to maintain stability. The collapse of the Soviet Union led to changes in the security complex of the region. Economic and political turbulence in the Russian Federation created a favorable environment for Turkey to increase its influence. However, with the beginning of the 21st century, Russia initiated active promotion of its own interests through the formation of tactical mutually beneficial alliances with Turkey. The US Middle East policy and the failure of Turkey’s European integration negotiations have become catalysts for the convergence of the two countries. However, cooperation between them is clearly opportunistic. Turkey’s support for Ukraine since 2014 has caused dissonance in bilateral interaction. The implementation of the Istanbul Canal project will increase Turkish influence. The full-scale invasion of Ukraine has again drawn attention to the status of the Straits. Turkey’s tactical balancing between Russia and NATO is logically positively assessed because of the ban on the passage of aggressor warships through the Straits. At the same time, regardless of the variability of geopolitical configurations, Turkey remains a part of NATO, which in the future could lead to its direct confrontation with Russia. У статті з позицій неореалізму встановлено, що Туреччина протягом другої половини 20 – на початку 21 ст. є раціональним агентом, який прагнув використати контроль над Чорноморськими протоками заради збільшення власних вигод, передусім для здобуття та закріплення статусу регіонального лідера. З’ясовано, що після завершення Другої світової війни інтенсифікувалася геополітична конкуренція за домінування над Протоками. СРСР прагнув посилити вплив шляхом встановлення кондомініуму з Туреччиною над Протоками. Це забезпечило б радянському флоту доступ до Середземномор’я та дозволило б блокувати прохід для військових кораблів недружніх держав. Однак, консолідована опозиція ключових міжнародних акторів під час «Великих дебатів» 1946 р. та інтеграція Туреччини до НАТО в 1952 р. сприяли стабілізації ситуації. Водночас, у виняткових обставинах турецька адміністрація демонструвала готовність до компромісів з СРСР заради збереження стабільності. Розпад Радянського Союзу зумовив зміни у безпековому комплексі регіону. Економічна та політична турбулентність у Російській Федерації створила сприятливу кон’юнктуру для нарощування Туреччиною свого впливу. Проте з початком 21 ст. Росія ініціювала активне просування власних інтересів через формування тактичних взаємовигідних альянсів з Туреччиною. Близькосхідна політика США і провал євроінтеграційних перемовин Туреччини стали каталізаторами конвергенції двох країн. Однак, кооперація між ними має виразно кон’юнктурний характер. Турецька підтримка України з 2014 р. внесла дисонанс у двосторонню взаємодію. Реалізація проекту з будівництва Стамбульського каналу збільшить турецький вплив. Повномасштабне вторгнення в Україну знову привернуло увагу до статусу Проток. Тактичне балансування Туреччини між Росією та НАТО логічно позитивно оцінювати через заборону на проходження військових кораблів агресора через Протоки. Водночас, незалежно від варіативності геополітичних конфігурацій, Туреччина залишається частиною НАТО, що у перспективі може призвести до її прямої конфронтації з РФ.