Чорноморські протоки (1920-1936): боротьба міжнародних акторів за контроль

Abstract

The article determines that after the First World War, a struggle between key actors for control over the Black Sea straits unfolded. The importance of this issue was dictated by the struggle against Soviet Russia and support for the White Guard movement, the desire to dominate the Ottoman Empire, etc. However, after the victory, rivalry began between the victorious Allies. The Treaty of Sèvres of 1920 guaranteed freedom of navigation for merchant and warships of any country in peace and war. This model of status met the needs of Great Britain, which had a powerful navy and sought to dominate the region. However, this treaty did not take into account the interests of the nationalist movement of the Turkish people. The rivalry between the Allies and, most importantly, the success of the nationalists led to a revision of the status of the Straits. At the Lausanne Conference of 1923, Turkey was able to improve its position due to its victories in the war with the Greeks and the French. While the passage of merchant ships was guaranteed, restrictions were imposed on the military. At the same time, due to the demilitarization of the Straits (the absence of fortifications and military forces), Turkey was deprived of real control over its territory. The declared participation of the League of Nations in the control of the Bosporus and the Dardanelles proved to be ineffective due to the imperfection of its institutions. The geopolitical changes of the 1930s led to a revision of the status of the Straits. M. Kemal managed to play on the contradictions between key international players and achieve the remilitarization of the Black Sea Straits. For the first time, the Black Sea and non-Black Sea states with different regimes in the Black Sea were separated. The attempt of the Allies, especially the United Kingdom, to guarantee the free stay of their fleet, even in peacetime, failed. However, with the help of the Montreux Convention, Turkey managed to achieve formal neutrality during World War II and entered the war on the side of the antiHitler coalition on February 23, 1945. У статті визначено, що після Першої світової війни розгорнулася боротьба між ключовими акторами за контроль над Чорноморськими протоками. Важливість цього питання диктувалися боротьбою з Радянською Росією та підтримкою білогвардійського руху, бажанням домінувати в Османській імперії тощо. Проте після перемоги між союзниками-переможцями розпочалося суперництво. Севрський мирний договір 1920 р. гарантував свободу судноплавства торговельним та військовим кораблям будь-яких країн у мирний та військовий часи. Така модель статусу відповідала потребам Великобританії, яка мала потужний військово-морський флот і прагнула домінувати в регіоні. Проте, цей договір не враховував інтересів націоналістичного руху турецького народу. Суперництво союзників та, головне, успіхи націоналістів призвели до перегляду статусу Проток. На Лозаннській конференції 1923 р. Туреччина змогла покращити свої позиції за рахунок перемог у війні з греками та французами. Якщо проходження торговельних кораблів гарантувалося, то накладалися обмеження на військові. При цьому за рахунок демілітаризації Проток (відсутності укріплень та військових сил) Туреччину було позбавлено реального контролю над своєю територією. Задекларована участь у контролі над Босфором і Дарданеллами Ліги Націй виявилася неефективною через недосконалість її інститутів. Геополітичні зміни 1930-х рр. призвели до перегляду статусу Проток. М. Кемаль зумів зіграти на протиріччях між ключовими міжнародними гравцями і досягнути ремілітаризації Чорноморських проток. Вперше було розділено чорноморські і нечорноморські держави з різними режимами перебування у Чорному морі. Спроба союзників, передусім Великобританії, гарантувати вільне перебування свого флоту, навіть у мирний час, виявилася невдалою. Проте, за допомогою Конвенції Монтре вдалося досягнути формального нейтралітету Туреччини під час Другої світової війни та її вступу у війну на боці антигітлерівської коаліції 23 лютого 1945 р.