Криза участі. Від участі до демократії

Abstract

У статті розглядається тема "участі" як окремого індивіда, так і соціальних груп (за різних ідентичностей, від вікових, професійних, субкультур тощо) в державно-політичних процесах. Участь має забезпечувати не відторгнення політичного від громадського, а усвідомлення суспільством власної значимості і суб'єктності. Зрештою, участь потрібна для корекції політичного курсу з тією метою, щоб не виникла політична каста, яка визначила певні пріоритети, витрачає на це ресурси, але які для суспільства не є актуальними. Безумовно, що модель, коли кожен громадянин особисто здійснює участь з різних питань і в різних сферах, є утопічною. Однак важливо, щоб така можливість існувала, що буде нівелювати потенційну напруженість. Такі можливості ми називаємо канали доступу. Умовно особисте звернення, прийом громадян, електронна петиція, зустріч та інші форми. Але не менш важливо, щоб державні інституції відповідно (адекватно) реагували. На жаль, школа "відписок", ігнорування, бюрократичних хитрощів знищує довіру в цій галузі, яка потім трансформується в недовіру державним інститутам загалом, суспільне неза доволення тощо. Для громадянина, який особисто не бере участь, важливо відчувати, що його соціальна група, як він себе ідентифікує, все ж має доступ і канал впливу — здійснює участь. Це означає, що в уявленнях і його інтерес представлений. Відтак породжується соціальний спокій і довіра. Більше того, потрібно розуміти, що цей громадянин може ідентифікувати себе з різними групами, як мешканець масиву, чи регіону; як певне покоління; як професійна спільнота; як спільнота прихильників певної ідеї. Всі ці групи повинні мати поліваріантність каналів доступу. Також відчуття, що твоя соціальна група представлена в політичному класі теж забезпечує відчуття участі. Але специфіка формування сучасного політичного класу в Україні руйнує цей канал. У тоталітарних режимах, як не дивно, прагнули максимально продемонструвати "повну" участь народу в державних справах. Це надавало режиму легітимність, а також право боротись (знищувати) з тими, хто випадав із визначення народ. У СРСР в різні часи тими, хто "випадали" були "вороги народу", буржуазні націоналісти, інакодумці, дисиденти. В свою чергу народ максимально форматувався в єдине ціле, ніби вся маса, всі люди мають одну мету і один інтерес. Зрештою, пануюча ідеологія інтерпретувала, що все є народним, причому як майно, так і влада, що мета і інтереси держави — народні. Не допускалось навіть використання визначення еліта, щоб навіть натяку не було на ієрархію, відокремленість тощо. Відсутність вільних або навіть альтернативних ЗМІ і репресивна машина це могли забезпечити. Канали доступу і реалізація участі має здійснюватись на всіх рівнях. У такий спосіб не всі питання будуть спрямовуватись до центральної влади. Також виявилось, що питання, які суспільство, а точніше різні соціальні групи з різними інтересами прагнуть реалізувати, не є виключно політичними. Політична частка може складати меншість. Але за відсутності, або коркуванні каналів доступу, ба навіть наявності, але недовіри до них — весь потік питань, нереалізованих ініціатив перетворюється на політичні питання і, як правило, до центральної влади і вже з ознакою незадоволення. В Україні якраз і відбувається те, що у наявності є формальні канали доступу, такі як електронні петиції, громадський бюджет, відповідні відділи в адміністраціях тощо, але є недовіра до них — або через їх неефективність, або, можливо, навіть відсутність пропаганди успішного досвіду Відзначаємо також, що помітна тенденція, що вибори все менше задовольняють як канал доступу і механізм участі. Одна причина полягає у тому, що зросла інтенсивність і швидкість обміну інформації, а відтак голосування раз на 4—5 років як можливість вплинути виглядає занадто розтягнутим у часі. Також виборчі правила інколи приводять до того, що виборець не розуміє або не відчуває, що його голос представлений. І з рештою те, що в суспільстві зростають нові соціальні групи так само, як старі трансформуються і які не бачать свого представництва (своєї участі) у вигляді обраних партій і політиків. Тому тема забезпечення каналів доступу, комунікацій і участі в міжвиборчий період набуває актуального значення. За відсутності каналів доступу, неможливості реалізувати участь набуває ваги і популярності така дія, як протест. В Україні зустрічаються протести не тільки на політичну тематику, але й з приводу асфальтування дороги, чи підключення об'єкту до електромережі. Це говорить тільки про дефективність інших інститутів, які лишають вихід до участі через протест. Розуміємо, що не всі прагнуть до реалізації участі, але на цьому фоні породжується новий феномен — неучасть. Коли громадяни не просто не прагнуть до соціальних активностей, але не хочуть мати нічого спільного з державними інститутами, з політикою, з владою. Це породжує соціальні стільники. Феномен потребує дослідження, оскільки за критичної маси виникне відторгнення громадського середовища, формування закритих кластерів, а також поява паралельних з державою інститутів. Тому місія участі — це формування задоволеності від реалізації спільної справи. The topic of "participation" is considered in this article. Socio-political participation, both of the individual and of social groups with different identities, from age, professional, subcultures, etc. in state and political processes. Participation must ensure that the political is not separated from the public, society's awareness of its own significance and subjectivity. Ultimately, participation is needed to adjust the political course in order not to create a political caste that has set certain priorities, spends resources on it, but which are not relevant to society. Of course, the model where each citizen personally participates in different issues and in different areas is utopian. It is important that such a possibility exists that will reduce potential tensions. Such capabilities we call access channels. Conditionally personal appeal, reception of citizens, electronic petition, meeting and other forms. But it is no less important that state institutions respond accordingly (adequately). Unfortunately, the school of "unsubscribing", ignoring, bureaucratic tricks would destroy trust in this area, which then transforms into distrust of state institutions in general, public discontent, etc. For a citizen who does not personally participate, it is important to feel that his or her social group, as he or she identifies him/herself, still has access and a channel of influence — participates. This means that in the representations and his interest is represented. This creates social peace and trust. Moreover, it must be understood that this citizen may identify with different groups as a resident of a specific locale or region; as a certain generation; as a professional community; as a community of supporters of a certain idea and possibly others. All these groups must have multivariate access channels. Also, the feeling that one's social group is represented in the political class also provides a sense of participation. But the specifics of the formation of a modern political class in Ukraine would also destroy this channel. In totalitarian regimes, not surprisingly, they sought to demonstrate as much as possible the "full" participation of the people in public affairs. This gave the regime legitimacy, as well as the right to fight (destroy) those who fell out of the definition of the people. In the USSR, at different times, those who "fell out" were "enemies of the people," bourgeois nationalists, dissidents, and dissidents. In turn, the people were maximally formatted into a single whole, as if the whole mass, all people have one goal and one interest. With the rest, the prevailing ideology interpreted that all the people, both property and power, that the purpose and interests of the state — the people, etc. It was not even allowed to use the definition of elite, so that there was not even a hint of hierarchy, separation, or something. The absence of free or even alternative media and the repressive machine could ensure this. Access channels and participation should be implemented at all levels. In this way, not all issues will be referred to the central government. It also turned out that the issues that society, or rather different social groups with different interests seek to implement are not exclusively political. The political share may be a minority. But in the absence or obstruction of access channels, or even the presence, but distrust of them — the whole flow of issues, unrealized initiatives turn into political issues and usually to the central government and already with a sign of dissatisfaction. In Ukraine, it is precisely the fact that there are formal channels of access, such as e-petitions, public budgets, relevant departments in administrations, etc., but distrust of them, or their ineffectiveness, perhaps even lack of promotion of successful experiences create such a state of affairs. We also note that there is a noticeable trend that elections are less and less satisfying, both as an access channel and a mechanism for participation. One reason that the intensity and speed of information exchange has increased, and from voting every 4—5 years as an opportunity to influence — looks too stretched in time. Also, election rules sometimes result in a voter not understanding or feeling that his or her vote is represented. Hence the rest is that new social groups are growing in society, just as the old ones are being transformed and who do not see their representation (their participation) in the form of elected parties and politicians. Therefore, the topic of providing access channels, communications and participation in the inter election period is becoming staggering. In the absence of access channels, the inability to participate — such an action as protest is gaining weight and popularity. In Ukraine, there are protests not only on political issues, but also on the asphalting of the road or the connection of the facility to the electricity grid. This speaks only about the defectiveness of other institutions that leave the way out through protest. We understand that not everyone aspires to participate, but against this background a new phenomenon is emerging — non-participation. When citizens not only do not aspire to social activities, but do not want to have anything to do with state institutions, politics, government. This generates social cells. The phenomenon needs to be studied, because at a critical mass there will be a rejection of the social environment, the emergence of closed clusters, as well as the emergence of parallel institutions with the state. The mission of participation thus lies in the formation of satisfaction with the implementation of a common cause.