Між радянською спадщиною та європейським вектором : роль політичної риторики у формуванні національної ідентичності в Україні (1991-2004)

Abstract

У статті досліджується формувальна роль політичної риторики у конструюванні та переосмисленні національної ідентичності в Україні в пострадянський період 1991-2004 років. У контексті інституційної нестабільності, історичної багатозначності та регіональної поляризації українські політичні еліти використовували риторику не лише для відображення суспільних змін, а й для активного формування колективних уявлень про націю, державу й майбутнє. Політичний дискурс виступав ключовим інструментом навігації між спадщиною радянської ідеології та прагненням до європейської інтеграції. У роботі використано широку емпіричну базу, що включає президентські промови, дискурси опозиції, партійні маніфести, виборчу риторику та символічні заяви. На основі поєднання політичного дискурс-аналізу, контент-аналізу та інтерпретації соціологічних даних проаналізовано чотири ключові виміри риторичного формування ідентичності: політика пам’яті (Голодомор, Друга світова війна), геополітична орієнтація (Європа / Росія), мовно-культурна політика та регіональна фрагментація. Особливу увагу приділено контрастним риторичним стратегіям президентів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, а також опозиційних діячів: В’ячеслава Чорновола, Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та Петра Симоненка. Встановлено, що риторика не лише легітимізувала політичні курси, а й слугувала засобом політичної соціалізації, поглиблюючи вікові та регіональні розломи й водночас формуючи смислові основи європейського вектору розвитку. Дискурс Кравчука стверджував незалежність, зберігаючи символічну безперервність, спираючись на поняття єдності, законності та культурної інклюзивності для стабілізації ранньої пострадянської держави. На противагу цьому, Кучма інституціоналізував риторику стратегічної неоднозначності: балансуючи ностальгію за радянським часом та економічну залежність від Росії зі зростаючими закликами до європейської інтеграції та демократичної сучасності. Опозиційна риторика кинула виклик цій амбівалентності, артикулюючи альтернативні проекти ідентичності. Такі постаті, як В’ячеслав Чорновіл, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, пропонували конкуруючі наративи, що ґрунтувалися на громадянському націоналізмі, європейській орієнтації та історичній справедливості. Їхні дискурси мобілізували молодші покоління та регіональні громади у Західній та Центральній Україні, зокрема, через переосмислення Голодомору, відстоювання української мови як єдиної державної мови та акцент на демократичних реформах. Ці риторичні стратегії заклали семантичну основу для подальших проєвропейських мобілізацій, включаючи Помаранчеву революцію. Тим часом ліві та прорадянські діячі, особливо Комуністична партія України, зберегли контрнаратив, зосереджений на радянських досягненнях, російській культурній спорідненості та економічній стабільності.

This article explores the formative role of political rhetoric in constructing and contesting national identity in Ukraine during the post-Soviet period of 1991-2004. In a transitional context marked by institutional fragility, historical ambivalence, and regional polarization, political elites deployed rhetoric not only to reflect societal change but to actively shape collective imaginaries. Situated between the ideological legacy of the Soviet Union and the aspirational pull of European integration, Ukrainian political actors used discourse to navigate competing visions of sovereignty, identity, and geopolitical orientation. The study draws upon a broad empirical base, including presidential speeches, opposition discourse, party manifestos, electoral rhetoric, and symbolic statements. Using a combined methodology of political discourse analysis, content analysis, and sociological interpretation, the article traces identity narratives across four dimensions: memory politics (e.g., Holodomor, WWII), foreign policy alignment (Europe vs. Russia), language and cultural policy, and regional fragmentation. Special attention is given to the contrasting rhetorical strategies of Presidents Leonid Kravchuk and Leonid Kuchma, alongside opposition figures such as Vyacheslav Chornovil, Viktor Yushchenko, Yulia Tymoshenko, and Petro Symonenko. The findings show that rhetoric served as a key mechanism of political legitimation and socialization, reinforcing generational and regional cleavages while laying the semantic groundwork for Ukraine’s emerging European orientation. Kravchuk’s discourse affirmed independence while maintaining symbolic continuity, relying on notions of unity, legality, and cultural inclusiveness to stabilise the early postSoviet state. In contrast, Kuchma institutionalised a rhetoric of strategic ambiguity: balancing Soviet nostalgia and economic reliance on Russia with growing appeals to European integration and democratic modernity. Oppositional rhetoric challenged this ambivalence by articulating alternative identity projects. Figures such as Vyacheslav Chornovil, Viktor Yushchenko, and Yulia Tymoshenko offered competing narratives grounded in civic nationalism, European orientation, and historical justice. Their discourses mobilised younger generations and regional communities in Western and Central Ukraine, particularly through the reframing of the Holodomor, advocacy for Ukrainian as the sole state language, and emphasis on democratic reform. These rhetorical strategies laid the semantic groundwork for subsequent pro-European mobilisations, including the Orange Revolution. Meanwhile, leftist and pro-Soviet actors, especially the Communist Party of Ukraine, preserved a counter-narrative centred on Soviet achievements, Russian cultural affinity, and economic stability.