https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/1443 2026-05-03T10:28:20Z https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/3160 Title: Інформаційна стратегія КНР щодо європейського політичного ландшафту в постбіполяний період Authors: Шевчук, О. Abstract: У статті досліджено особливості інформаційної стратегії Китайської Народної Республіки (КНР) щодо європейського політичного ландшафту у постбіполярний період. Сформульовано, що зростання економічної та політичної потуги Китаю створює виклики для США, ЄС та окремих європейських держав. Пекін використовує власні переваги – економічне зростання, культурну привабливість, міжнародні позиції – поряд із вразливостями Європи: бюрократизованість інститутів, посилення праворадикальних рухів, слабкість громадянського суспільства. Особлива увага приділяється країнам Центральної, Південно-Східної та Східної Європи, які розглядаються Китаєм як плацдарм для політичного та економічного проникнення через ініціативу: «Один пояс, один шлях» і формат «16+1/14+1». Проаналізовано інструменти інформаційного впливу КНР: поширення прокитайських та антизахідних наративів, дезінформаційні кампанії (зокрема щодо COVID-19), використання «м’якої сили» через культуру, освіту, дипломатію та діаспору. Значну роль відіграють соціальні мережі, діяльність «50-центової армії» та контрольовані медіа. Показано, як КНР використовує місцеві вразливості та співпрацю з політичними елітами задля просування власного порядку денного, що особливо проявляється в Угорщині, Греції та Сербії. Визначено, що російська агресія проти України загострила проблему впливу КНР на Європу. Нейтральна позиція Пекіна щодо війни та небажання засудити дії Москви викликали зростання недовіри в ЄС. Водночас КНР прагне утвердитися як ключовий глобальний центр впливу, використовуючи стратегію «розділяй і володарюй» у відносинах із країнами-членами ЄС. Методологічною основою дослідження виступають принципи системності, багатофакторності та детермінізму, а також порівняльний і дискурс-аналіз, які дозволяють виявити ключові наративи, що просуваються Китаєм у європейському інформаційному просторі. Зроблено висновок, що інформаційна стратегія КНР у Європі є багатовимірною, поєднує економічний тиск, культурно-освітню експансію та інструменти дезінформації, спрямовані на формування вигідного для Пекіна порядку денного. Це створює значні виклики для Європейського Союзу, який змушений переглядати власну політику щодо Китаю та адаптуватися до нових умов глобальної конкуренції. У ширшому контексті діяльність Китаю може призвести до формування оновленої системи міжнародних відносин, заснованої не на універсальних цінностях, а на ситуативних союзах і балансуванні між великими державами. It has been examined the peculiarities of the information strategy of the People’s Republic of China (PRC) regarding the European political landscape in the post-bipolar period. It identifies that the growing economic and political power of China presents challenges for the United States, the European Union, and individual European countries. Beijing leverages its strengths-economic growth, cultural appeal, and international standing-alongside Europe’s vulnerabilities: bureaucratized institutions, the rise of far right movements, and the weakness of civil society. Special attention is paid to Central, Southeastern, and Eastern European countries, which China views as a foothold for political and economic expansion through the «Belt and Road Initiative» and the «16+1/14+1» format. The article analyzes the tools of China’s information influence: dissemination of pro Chinese and anti-Western narratives, disinformation campaigns (notably regarding COVID 19), and the use of «soft power» through culture, education, diplomacy, and diaspora. Social media, the activity of the «50-cent army», and state-controlled media play a significant role. It is shown how China exploits local vulnerabilities and cooperates with political elites to promote its own agenda, particularly evident in Hungary, Greece, and Serbia. The article highlights that Russia’s aggression against Ukraine has intensified concerns about China’s influence in Europe. Beijing’s neutral stances on the war and reluctance to condemn Moscow’s actions have led to growing distrust within the EU. At the same time, China seeks to establish itself as a key global power center, employing a «divide and rule» strategy in its relations with EU member states. The methodological foundation of the research includes principles of system analysis, multifactoriality, and determinism, as well as comparative and discourse analysis, which allow for identifying key narratives promoted by China in the European information space. The conclusion is drawn that China’s information strategy in Europe is multidimensional, combining economic pressure, cultural and educational expansion, and disinformation tools aimed at shaping a Beijing-favorable agenda. This poses significant challenges for the European Union, which is compelled to reassess its policy towards China and adapt to new conditions of global competition. In a broader context, China’s actions may lead to the formation of a renewed system of international relations based not on universal values, but on situational alliances and balancing between great powers. Description: Шевчук О. Інформаційна стратегія КНР щодо європейського політичного ландшафту в постбіполяний період // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. 2026. Vol. XІ. Р. 88–98. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/3159 Title: Державний центр УНР в екзилі (1920–1992 рр.) : історіографічні погляди та інтерпретації Authors: Міронова, І. Abstract: У статті здійснено всебічне історіографічне дослідження діяльності Державного центру Української Народної Республіки (УНР) в екзилі у 1920-1992 рр., що став унікальним явищем у новітній історії України. Розкрито процес формування, становлення й еволюції історіографічної традиції, виокремлено чотири основні етапи – від еміграційно-мемуарного періоду 1920-1940-х рр. до сучасного етапу академічного переосмислення, який характеризується джерелознавчим поглибленням та інтеграцією міждисциплінарних підходів. Особливу увагу приділено працям провідних діячів української політичної еміграції (І. Мазепи, М. Лівицького, О. Шульгина, М. Шаповала, С. Наріжного), котрі започаткували традицію дослідження діяльності уряду УНР за кордоном, а також сучасним українським і зарубіжним історикам (В. Трощинському, В. Піскун, І. Музиці, В. Яблонському, В. Парандій, З. Карпусю, Я. Пісулінському), які розширили джерельну базу та надали проблемі нове наукове трактування. З’ясовано динаміку історіографічного дискурсу щодо легітимності, структури, міжнародної діяльності та правового статусу уряду УНР у вигнанні. Простежено, як політичні, ідеологічні та світоглядні чинники впливали на зміст і спрямування наукових інтерпретацій – від апологетичних і меморіальних наративів міжвоєнної діаспори до методологічно плюралістичних, критичних і документально обґрунтованих студій сучасної української історіографії. Наголошено, що Державний центр УНР виступав не лише символом політичної тяглості, але й реальним чинником збереження української державницької традиції, уособлюючи її спадкоємність у правовому та моральному вимірах. Проаналізовано правові засади, дипломатичну активність, культурно-освітні та інформаційні ініціативи, які забезпечували виконання представницьких функцій уряду упродовж понад сімдесяти років. Показано, що діяльність Державного центру стала важливою складовою українського визвольного руху 20 століття, підтримувала тяглість ідеї державної незалежності та сприяла збереженню національної ідентичності серед еміграції. Установлено, що історіографія Державного центру УНР пройшла глибоку трансформацію – від описових мемуарів і політичної публіцистики до системних міждисциплінарних досліджень, заснованих на комплексному аналізі документальних, дипломатичних і правових джерел. Передання повноважень представниками Державного центру Президенту незалежної України у 1992 р. символічно завершило історичну місію уряду в екзилі, підтвердивши спадкоємність української державності від часів УНР та її безперервність у сучасному державному розвитку. The article presents a comprehensive historiographical study of the activities of the State Center of the Ukrainian People’s Republic (UPR) in exile during 1920-1992, a unique political and historical phenomenon that preserved the legal continuity of Ukrainian statehood under conditions of forced displacement. The research explores the formation, transformation, and evolution of the historiographical tradition devoted to the UPR in exile, identifying four principal stages-from the emigration-memoir period of the 1920s 1940s to the modern phase of academic reinterpretation that emerged after Ukraine regained independence. Special attention is devoted to the contributions of prominent émigré figures and researchers such as I. Mazepa, M. Livytskyi, O. Shulhyn, M. Shapoval, and S. Narizhnyi, whose writings provided the first intellectual framework for understanding the mission of the exiled government. The article also highlights the achievements of contemporary Ukrainian and foreign scholars, including V. Troshchynskyi, V. Piskun, I. Muzyka, V. Yablonskyi, V. Parandii, Z. Karpus, and J. Pisuliński, whose source-based analyses have expanded the scope of research and introduced new methodological approaches. The study reveals the dynamic, multidimensional, and evolving character of the historiography concerning the legitimacy, political structure, and international role of the UPR government in exile. Particular emphasis is placed on the political and symbolic importance of the State Center as a guarantor of the uninterrupted Ukrainian state tradition and as an institution that maintained its representational, diplomatic, and cultural-educational functions throughout decades of statelessness. The article examines in detail the legal foundations of the UPR’s existence in exile, its international activity within the framework of interwar diplomacy, and its cooperation with various émigré organizations, which allowed the government to act as a legitimate voice of Ukraine on the international stage. It also underlines the role of cultural diplomacy, education, and commemorative practices in preserving the idea of national continuity among the Ukrainian diaspora. It is concluded that the historiography of the UPR in exile has undergone a profound and qualitative transformation-from descriptive memoirs and political essays to evidence based, archival, and interdisciplinary studies integrating political science, law, and cultural history. The transfer of the UPR’s powers to the President of independent Ukraine in 1992 symbolized not only the culmination of the State Center’s historical mission but also the institutional confirmation of the uninterrupted continuity of Ukrainian sovereignty. Description: Міронова І. Державний центр УНР в екзилі (1920–1992 рр.) : історіографічні погляди та інтерпретації // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. 2026. Vol. XІ. Р. 15–29. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/3158 Title: Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI Description: Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI / ред. Л. Вовчук ; ЧНУ ім. Петра Могили. 2026. Vol. ХІ. 164 р. 2026-01-01T00:00:00Z https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/2863 Title: The «Turkish» Factor in the Transformation of the Black Sea Regional Security System Under the Influence of Russian-Ukrainian War Authors: Tykhonenko, I.; Rachynska, Y. Abstract: The article attempts to consider the ‘Turkish’ factor in the historical transformation of the Black Sea regional security system under the influence of the Russian-Ukrainian war. The chronological period considered by the authors is regulated from 2014 to the present, taking into account the forms and levels of interaction of the states of the Black Sea region with extra-regional actors. The relevance of using Barry Buzan’s theory of regional security complexes for analyzing the security environment of the Black Sea basin has been revealed, taking into account the formation of the Black Sea regional security complex. After all, under the influence of the Russian-Ukrainian war, the interdependence of the security of Black Sea states is increasing; the region is polarized due to the aggressive actions of Russia and external influence from the USA, NATO and the EU on the formation of a regional alignment of forces in which Türkiye occupies a central place. It was revealed that against the background of increasing security threats arising as a result of Russia’s aggressive actions in the Black Sea region, Türkiye increasingly strives to implement an independent foreign policy. On the one hand, it supports alliances with NATO countries and, on the other hand, seeks to establish pragmatic relations with the Russian Federation. However, Türkiye has been quite active in supporting Ukraine: 1) by providing military assistance – the supply of Bayraktar equipment, which played a major role in Ukraine’s defense at the beginning of Russia’s full-scale military invasion; 2) by acting as a mediator in the implementation of the grain corridor initiative. A decisive factor in the system of Black Sea regional security is the Montreux Convention of 1936, which gives Turkey special rights and responsibilities in the management of the Bosphorus and Dardanelles straits. Therefore, the Russian-Ukrainian war increased the importance of this document, since guiding by its provisions; Turkey can limit the access of warships to the Black Sea, maintaining the balance in the region. At the same time, Ankara is guided by its own national interests (construction of the Istanbul Canal). The authors came to the conclusion that the Russian-Ukrainian war not only strengthened interdependence in the Black Sea region, forming the Black Sea regional security complex, but also increased the role of the Turkish factor in this process. In turn, Turkey pursues a balancing policy – simultaneously supporting its own strategic interests, developing relations with NATO, and maintaining a balance of power in relations with Russia. У статті здійснено спробу розглянути «турецький» фактор в історичній трансформації Чорноморської регіональної системи безпеки під впливом російськоукраїнської війни. Хронологічний період, який розглядають автори регламентується з 2014 р. по сучасність, зважаючи на форми та рівні взаємодії держав Чорноморського регіону з позарегіональними акторами. Виявлено доречність використання теорії регіональних комплексів безпеки Баррі Бузана для аналізу безпекового середовища Чорноморського басейну зважаючи на формування Чорноморського регіонального комплексу безпеку. Адже, під впливом російськоукраїнської війни відбувається посилення взаємозалежності безпеки Чорноморських держав, поляризація регіону з огляду на агресивні дії Росії та зовнішнього впливу зі сторони США, НАТО і ЄС на формування регіональної розстановки сил у якій Туреччина займає центральне місце. Виявлено, що на тлі посилення безпекових загроз, що виникають у результаті агресивних дій Росії в Чорноморському регіону, Туреччина дедалі більше прагне реалізовувати незалежну зовнішню політику. З одного боку, вона підтримує альянси з країнами НАТО, а з іншого – прагне налагоджувати прагматичні відносини з Російською Федерацією. Проте, Туреччина досить активно підтримала Україну: 1) надаючи військову допомогу – постачання безпілотників Bayraktar, що відіграли велику роль в обороні України на початку повномасштабного військового вторгнення Росії; 2) виступаючи медіатором у реалізації ініціативи зернового коридору. Вирішальним фактором у системі Чорноморської регіональної безпеки є Конвенція Монтре 1936 р., яка надає Туреччині особливі права та обов’язки в управлінні протоками Босфор і Дарданелли. Відтак російсько-українська війна підвищила важливість цього документу, адже керуючись його положеннями, Туреччина може обмежувати доступ військових кораблів до Чорного моря, підтримуючи баланс у регіоні. Водночас Анкара керується власними національними інтересами (будівництво Стамбульського каналу). Автори дійшли до висновку, що російсько-українська війна не лише посилила взаємозалежність у Чорноморському регіоні, формуючи Чорноморський регіональний комплекс безпеки, а й збільшила роль турецького фактору у цьому процесі. У свою чергу, Туреччина проводить політику балансування – одночасно підтримує власні стратегічні інтереси, зберігає відносини з НАТО та підтримує рівновагу сил у відносинах із Росією. Description: Tykhonenko I. The «Turkish» Factor in the Transformation of the Black Sea Regional Security System Under the Influence of Russian-Ukrainian War = Турецький» фактор у трансформації Чорноморської регіональної систем безпеки під впливом російсько-української війни / I. Tykhonenko, Y. Rachynska // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. – 2025. – Vol. X. – Р. 124–134. 2025-01-01T00:00:00Z