https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/1443 2026-04-11T06:56:13Z 2026-04-11T06:56:13Z Tykhonenko, I. Rachynska, Y. https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/2863 2025-07-03T07:53:03Z 2025-01-01T00:00:00Z

Title: The «Turkish» Factor in the Transformation of the Black Sea Regional Security System Under the Influence of Russian-Ukrainian War Authors: Tykhonenko, I.; Rachynska, Y. Abstract: The article attempts to consider the ‘Turkish’ factor in the historical transformation of the Black Sea regional security system under the influence of the Russian-Ukrainian war. The chronological period considered by the authors is regulated from 2014 to the present, taking into account the forms and levels of interaction of the states of the Black Sea region with extra-regional actors. The relevance of using Barry Buzan’s theory of regional security complexes for analyzing the security environment of the Black Sea basin has been revealed, taking into account the formation of the Black Sea regional security complex. After all, under the influence of the Russian-Ukrainian war, the interdependence of the security of Black Sea states is increasing; the region is polarized due to the aggressive actions of Russia and external influence from the USA, NATO and the EU on the formation of a regional alignment of forces in which Türkiye occupies a central place. It was revealed that against the background of increasing security threats arising as a result of Russia’s aggressive actions in the Black Sea region, Türkiye increasingly strives to implement an independent foreign policy. On the one hand, it supports alliances with NATO countries and, on the other hand, seeks to establish pragmatic relations with the Russian Federation. However, Türkiye has been quite active in supporting Ukraine: 1) by providing military assistance – the supply of Bayraktar equipment, which played a major role in Ukraine’s defense at the beginning of Russia’s full-scale military invasion; 2) by acting as a mediator in the implementation of the grain corridor initiative. A decisive factor in the system of Black Sea regional security is the Montreux Convention of 1936, which gives Turkey special rights and responsibilities in the management of the Bosphorus and Dardanelles straits. Therefore, the Russian-Ukrainian war increased the importance of this document, since guiding by its provisions; Turkey can limit the access of warships to the Black Sea, maintaining the balance in the region. At the same time, Ankara is guided by its own national interests (construction of the Istanbul Canal). The authors came to the conclusion that the Russian-Ukrainian war not only strengthened interdependence in the Black Sea region, forming the Black Sea regional security complex, but also increased the role of the Turkish factor in this process. In turn, Turkey pursues a balancing policy – simultaneously supporting its own strategic interests, developing relations with NATO, and maintaining a balance of power in relations with Russia. У статті здійснено спробу розглянути «турецький» фактор в історичній трансформації Чорноморської регіональної системи безпеки під впливом російськоукраїнської війни. Хронологічний період, який розглядають автори регламентується з 2014 р. по сучасність, зважаючи на форми та рівні взаємодії держав Чорноморського регіону з позарегіональними акторами. Виявлено доречність використання теорії регіональних комплексів безпеки Баррі Бузана для аналізу безпекового середовища Чорноморського басейну зважаючи на формування Чорноморського регіонального комплексу безпеку. Адже, під впливом російськоукраїнської війни відбувається посилення взаємозалежності безпеки Чорноморських держав, поляризація регіону з огляду на агресивні дії Росії та зовнішнього впливу зі сторони США, НАТО і ЄС на формування регіональної розстановки сил у якій Туреччина займає центральне місце. Виявлено, що на тлі посилення безпекових загроз, що виникають у результаті агресивних дій Росії в Чорноморському регіону, Туреччина дедалі більше прагне реалізовувати незалежну зовнішню політику. З одного боку, вона підтримує альянси з країнами НАТО, а з іншого – прагне налагоджувати прагматичні відносини з Російською Федерацією. Проте, Туреччина досить активно підтримала Україну: 1) надаючи військову допомогу – постачання безпілотників Bayraktar, що відіграли велику роль в обороні України на початку повномасштабного військового вторгнення Росії; 2) виступаючи медіатором у реалізації ініціативи зернового коридору. Вирішальним фактором у системі Чорноморської регіональної безпеки є Конвенція Монтре 1936 р., яка надає Туреччині особливі права та обов’язки в управлінні протоками Босфор і Дарданелли. Відтак російсько-українська війна підвищила важливість цього документу, адже керуючись його положеннями, Туреччина може обмежувати доступ військових кораблів до Чорного моря, підтримуючи баланс у регіоні. Водночас Анкара керується власними національними інтересами (будівництво Стамбульського каналу). Автори дійшли до висновку, що російсько-українська війна не лише посилила взаємозалежність у Чорноморському регіоні, формуючи Чорноморський регіональний комплекс безпеки, а й збільшила роль турецького фактору у цьому процесі. У свою чергу, Туреччина проводить політику балансування – одночасно підтримує власні стратегічні інтереси, зберігає відносини з НАТО та підтримує рівновагу сил у відносинах із Росією. Description: Tykhonenko I. The «Turkish» Factor in the Transformation of the Black Sea Regional Security System Under the Influence of Russian-Ukrainian War = Турецький» фактор у трансформації Чорноморської регіональної систем безпеки під впливом російсько-української війни / I. Tykhonenko, Y. Rachynska // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. – 2025. – Vol. X. – Р. 124–134.

2025-01-01T00:00:00Z Котляр, Ю. Лимар, М. https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/2862 2025-07-03T07:31:01Z 2025-01-01T00:00:00Z

Title: Ukraine As a Shield For Europe: the Russian Invasion and the Reshaping of International Security Authors: Котляр, Ю.; Лимар, М. Abstract: This article explores the impact of the Russian-Ukrainian military conflict – de facto a war – on the transformation of the international security system. The full-scale invasion launched in 2022 exposed critical vulnerabilities in global governance and challenged the foundational principles of peace and sovereignty across the European space. The study aims to analyse Ukraine’s evolving role as both a security actor and a normative force. To this end, it examines the country’s repositioning in regional and global structures, outlines the key consequences of the war, and assesses how the conflict has reshaped strategic thinking in Europe. Methodologically, the article applies historical, comparative, and analytical approaches, combining periodisation, analogy, and actualisation to examine legal, military, and political dimensions of the conflict. In addition to academic literature and institutional reports, the research draws on expert interviews and news-based analysis to provide a multidimensional understanding of the war and Ukraine’s place within it. Special attention is given to the concept of Ukraine as a civilisational ‘shield of Europe’ – a state that has historically functioned as a defensive frontier against eastern authoritarian expansion. This perspective helps situate Ukraine’s modern struggle within a broader cultural and geopolitical continuum. The article addresses key challenges posed by the war, including food insecurity, mass displacement, energy crises, environmental degradation, and legal disruption. It also highlights Ukraine’s contribution not only to military defence, but to democratic resilience, legal coherence under existential pressure, and the defence of international norms. Ukraine’s consistent appeals to international law and cooperation with global institutions demonstrate its normative potential in a time of democratic backsliding and authoritarian revisionism. The article concludes that Ukraine has moved from the margins of Europe’s security system to its normative centre, playing a strategic role in shaping the continent’s future security architecture. У статті досліджується вплив російсько-українського збройного конфлікту – фактично війни – на трансформацію міжнародної системи безпеки. Повномасштабне вторгнення, розпочате у 2022 році, виявило критичні вразливості глобального управління та поставило під сумнів основоположні принципи миру й суверенітету в європейському просторі. Метою дослідження є аналіз еволюції ролі України як актора безпеки та нормативної сили. З цією метою розглядається зміна позиціонування України в регіональних та глобальних структурах, окреслюються ключові наслідки війни та оцінюється, як цей конфлікт вплинув на стратегічне мислення в Європі. У методологічному аспекті стаття поєднує історичний, порівняльний та аналітичний підходи, використовуючи періодизацію, аналогію та актуалізацію для вивчення правових, воєнних та політичних вимірів конфлікту. Окрім наукової літератури та інституційних звітів, дослідження спирається на інтерв’ю з експертами та аналітичні новинні джерела, що дозволяє сформувати багатовимірне розуміння війни та місця України в її контексті. Особливу увагу приділено концепції України як цивілізаційного «щита Європи» – держави, що історично функціонувала як оборонний форпост проти східної авторитарної експансії. Такий підхід дозволяє розглядати сучасну боротьбу України в ширшому культурному та геополітичному континуумі. У статті висвітлюються ключові виклики, спричинені війною, зокрема продовольча нестабільність, масове переміщення населення, енергетичні кризи, деградація довкілля та порушення правопорядку. Також підкреслюється внесок України не лише у воєнну оборону, а й у демократичну стійкість, правову послідовність в умовах екзистенційного тиску та захист міжнародних норм. Звернення України до міжнародного права й співпраця з глобальними інституціями демонструють її нормативний потенціал в епоху демократичного відступу та авторитарного ревізіонізму. У підсумку робиться висновок, що Україна перейшла з периферії європейської безпекової системи до її нормативного центру, відіграючи стратегічну роль у формуванні майбутньої архітектури безпеки континенту. Description: Котляр Ю. Ukraine As a Shield For Europe: the Russian Invasion and the Reshaping of International Security = Україна як щит Європи : російське вторгнення та трансформація міжнародної системи безпеки / Ю. Котляр, М. Лимар // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. – 2025. – Vol. X. – Р. 75–86.

2025-01-01T00:00:00Z Габро, І. Хмель, А. https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/2861 2025-07-03T07:08:43Z 2025-01-01T00:00:00Z

Title: Економічні аспекти відносин Угорщини та ЄС Authors: Габро, І.; Хмель, А. Abstract: У статті автори роблять акцент на висвітленні економічного співробітництва Угорщини та Європейського Союзу, які мають хвилеподібний характер. Двадцять один рік перебування Угорщини в Європейському Союзі можна розділити на два окремі періоди. Перші шість-сім років – фаза навчання членству, характеризувалися дотриманням вимог ЄС, узгодженням угорських державних політичних інституцій з ЄС та постійною інтеграцією в європейські ринки. Протягом цього періоду соціалістично-ліберальний уряд зайняв проєвропейську позицію та не ставив під сумнів компетентність ЄС у державній політиці. Глобальна фінансова криза 2008 року особливо сильно вдарила по Угорщині, призвівши до різкого зростання дефіциту державного бюджету та скорочення іноземного кредитування. Без членства в ЄС та угоди про резервний режим, укладеної з ЄС та МВФ, криза була б глибшою, а економічне відновлення тривало б довше. Втім, членство в ЄС посилило залежність угорської економіки від трьох основних зовнішніх джерел фінансування – іноземного капіталу, фондів ЄС і грошових переказів мігрантів, що становлять до 10% ВВП щорічно. Незважаючи на значний обсяг фінансової підтримки (56 млрд євро з 2004 року), її вплив на модернізацію економіки, зменшення регіональних диспропорцій і розвиток приватного сектору був обмеженим. Хоча ЄС виступав для Угорщини поясом безпеки під час світової фінансової кризи, це стало поворотним моментом у відносинах Угорщини з ЄС. У 2010 році Віктор Орбан та його права партія «Фідес» здобули переконливу перемогу на національних виборах. Уряд Орбана розвинув євроскептичну риторику, поставив під сумнів мандат ЄС у кількох політичних сферах та почав відкрито критикувати Європейський Союз. Угорщина дедалі більше конфліктує з Євросоюзом, зокрема через порушення принципів верховенства права та прийняття закону про «захист суверенітету», що ставить під загрозу фінансування з боку ЄС. Конфронтаційна політика уряду Орбана створює ризики втрати подальшого фінансування, що може негативно вплинути на соціально-економічний розвиток країни в середньостроковій перспективі. Угорщина залишається важливим учасником європейської економіки, особливо у виробничому секторі. Однак поступова втрата конкурентних переваг на ринку потребує глибокого аналізу для формування ефективної економічної політики. In the article, the authors focus on highlighting the economic cooperation between Hungary and the European Union, which has a wave-like nature. Hungary’s twenty-one years in the European Union can be divided into two distinct periods. The first six to seven years, the membership learning phase, were characterized by compliance with EU requirements, the alignment of Hungarian state political institutions with the EU, and steady integration into European markets. During this period, the socialist-liberal government adopted a pro-European stance and did not question the EU’s competence in state policy. The global financial crisis of 2008 hit Hungary particularly hard, leading to a sharp increase in the state budget deficit and a reduction in foreign lending. Without EU membership and the stand-by arrangement with the EU and the IMF, the crisis would have been deeper and the economic recovery would have taken longer. However, EU membership has increased the Hungarian economy’s dependence on three main external sources of financing: foreign capital, EU funds, and migrant remittances, which account for up to 10% of GDP annually. Despite the significant amount of financial support (€56 billion since 2004), its impact on economic modernization, reducing regional disparities and private sector development has been limited. Although the EU acted as a safety net for Hungary during the global financial crisis, this was a turning point in Hungary’s relations with the EU. In 2010, Viktor Orbán and his right-wing Fidesz party won a landslide victory in national elections. Orbán’s government developed Eurosceptic rhetoric, questioned the EU’s mandate in several policy areas and began to openly criticize the European Union. Hungary has increasingly clashed with the EU, in particular over its violations of the rule of law and the adoption of a law on the ‘protection of sovereignty’, which puts EU funding at risk. The confrontational policy of the Orbán government risks losing further funding, which could negatively affect the country’s socio-economic development in the medium term. Hungary remains an important player in the European economy, especially in the manufacturing sector. However, the gradual loss of competitive advantages in the market requires in-depth analysis for the formulation of effective economic policies. Description: Габро І. Економічні аспекти відносин Угорщини та ЄС = Economic Aspects of Relations Between Hungary and the EU / І. Габро, А. Хмель // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. – 2025. – Vol. X. – Р. 99–107.

2025-01-01T00:00:00Z Іовчева, А. https://dspace.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/2860 2025-07-03T06:40:15Z 2025-01-01T00:00:00Z

Title: Між радянською спадщиною та європейським вектором : роль політичної риторики у формуванні національної ідентичності в Україні (1991-2004) Authors: Іовчева, А. Abstract: У статті досліджується формувальна роль політичної риторики у конструюванні та переосмисленні національної ідентичності в Україні в пострадянський період 1991-2004 років. У контексті інституційної нестабільності, історичної багатозначності та регіональної поляризації українські політичні еліти використовували риторику не лише для відображення суспільних змін, а й для активного формування колективних уявлень про націю, державу й майбутнє. Політичний дискурс виступав ключовим інструментом навігації між спадщиною радянської ідеології та прагненням до європейської інтеграції. У роботі використано широку емпіричну базу, що включає президентські промови, дискурси опозиції, партійні маніфести, виборчу риторику та символічні заяви. На основі поєднання політичного дискурс-аналізу, контент-аналізу та інтерпретації соціологічних даних проаналізовано чотири ключові виміри риторичного формування ідентичності: політика пам’яті (Голодомор, Друга світова війна), геополітична орієнтація (Європа / Росія), мовно-культурна політика та регіональна фрагментація. Особливу увагу приділено контрастним риторичним стратегіям президентів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, а також опозиційних діячів: В’ячеслава Чорновола, Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та Петра Симоненка. Встановлено, що риторика не лише легітимізувала політичні курси, а й слугувала засобом політичної соціалізації, поглиблюючи вікові та регіональні розломи й водночас формуючи смислові основи європейського вектору розвитку. Дискурс Кравчука стверджував незалежність, зберігаючи символічну безперервність, спираючись на поняття єдності, законності та культурної інклюзивності для стабілізації ранньої пострадянської держави. На противагу цьому, Кучма інституціоналізував риторику стратегічної неоднозначності: балансуючи ностальгію за радянським часом та економічну залежність від Росії зі зростаючими закликами до європейської інтеграції та демократичної сучасності. Опозиційна риторика кинула виклик цій амбівалентності, артикулюючи альтернативні проекти ідентичності. Такі постаті, як В’ячеслав Чорновіл, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, пропонували конкуруючі наративи, що ґрунтувалися на громадянському націоналізмі, європейській орієнтації та історичній справедливості. Їхні дискурси мобілізували молодші покоління та регіональні громади у Західній та Центральній Україні, зокрема, через переосмислення Голодомору, відстоювання української мови як єдиної державної мови та акцент на демократичних реформах. Ці риторичні стратегії заклали семантичну основу для подальших проєвропейських мобілізацій, включаючи Помаранчеву революцію. Тим часом ліві та прорадянські діячі, особливо Комуністична партія України, зберегли контрнаратив, зосереджений на радянських досягненнях, російській культурній спорідненості та економічній стабільності. This article explores the formative role of political rhetoric in constructing and contesting national identity in Ukraine during the post-Soviet period of 1991-2004. In a transitional context marked by institutional fragility, historical ambivalence, and regional polarization, political elites deployed rhetoric not only to reflect societal change but to actively shape collective imaginaries. Situated between the ideological legacy of the Soviet Union and the aspirational pull of European integration, Ukrainian political actors used discourse to navigate competing visions of sovereignty, identity, and geopolitical orientation. The study draws upon a broad empirical base, including presidential speeches, opposition discourse, party manifestos, electoral rhetoric, and symbolic statements. Using a combined methodology of political discourse analysis, content analysis, and sociological interpretation, the article traces identity narratives across four dimensions: memory politics (e.g., Holodomor, WWII), foreign policy alignment (Europe vs. Russia), language and cultural policy, and regional fragmentation. Special attention is given to the contrasting rhetorical strategies of Presidents Leonid Kravchuk and Leonid Kuchma, alongside opposition figures such as Vyacheslav Chornovil, Viktor Yushchenko, Yulia Tymoshenko, and Petro Symonenko. The findings show that rhetoric served as a key mechanism of political legitimation and socialization, reinforcing generational and regional cleavages while laying the semantic groundwork for Ukraine’s emerging European orientation. Kravchuk’s discourse affirmed independence while maintaining symbolic continuity, relying on notions of unity, legality, and cultural inclusiveness to stabilise the early postSoviet state. In contrast, Kuchma institutionalised a rhetoric of strategic ambiguity: balancing Soviet nostalgia and economic reliance on Russia with growing appeals to European integration and democratic modernity. Oppositional rhetoric challenged this ambivalence by articulating alternative identity projects. Figures such as Vyacheslav Chornovil, Viktor Yushchenko, and Yulia Tymoshenko offered competing narratives grounded in civic nationalism, European orientation, and historical justice. Their discourses mobilised younger generations and regional communities in Western and Central Ukraine, particularly through the reframing of the Holodomor, advocacy for Ukrainian as the sole state language, and emphasis on democratic reform. These rhetorical strategies laid the semantic groundwork for subsequent pro-European mobilisations, including the Orange Revolution. Meanwhile, leftist and pro-Soviet actors, especially the Communist Party of Ukraine, preserved a counter-narrative centred on Soviet achievements, Russian cultural affinity, and economic stability. Description: Іовчева А. Між радянською спадщиною та європейським вектором : роль політичної риторики у формуванні національної ідентичності в Україні (1991-2004) = Between Soviet Heritage and the European Vector : the Role of Political Rhetoric in Shaping National Identity in Ukraine (1991-2004) / А. Іовчева // Acta de Historia & Politica : Saeculum XXI. – 2025. – Vol. X. – Р. 49–64.

2025-01-01T00:00:00Z